Очікує на перевірку

Laserdisc

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лазердиск
Laserdisc (ліворуч) та DVD у порівнянні
Тип носіяоптичний диск
Ємність60 хвилин на сторону CLV
30 хвилин на сторону CAV
Зчитувальний механізмлазер, довжина хвилі 780 нм (інфрачервоний)
РозробленоPhilips
Розміридіаметр 30 см
Застосуваннязберігання аудіо, відео та даних
Рік випуску1978



Laserdisc (LD) — перший комерційний оптичний носій даних, використовуваний, насамперед, для домашнього перегляду кінофільмів. Технологія Laserdisc із застосуванням світлопропускаючого носія[1] була розроблена Девідом Полом Греггом у 1958 році (і запатентована в 1961 і 1990 роках).[2][3]

Стандартний лазердиск для домашнього використання має діаметр 30 см (11,81 дюймів) і склеєний з двох односторонніх вкритих пластиком алюмінієвих дисків. Якість зображення та звуку відтворюваних із лазердисків переважає аналогічні параметри у DVD, що в першу чергу пов'язане з тим, що сигнал записаний у аналоговому форматі. Незважаючи на технологічну перевагу над VHS і Betamax, Laserdisc не мав істотного успіху на світовому ринку: в основному був розповсюджений у США і Японії, а в Європі і СРСР були поширені мало. Технології, відпрацьовані в цьому форматі, потім були використані в CD і DVD. Пізніше LaserDisc повністю поступився місцем DVD, і виробництво дисків застарілого формату й програвачів для них було припинено.

Історія

[ред. | ред. код]

Технологія оптичного запису з використанням світлопропускаючого носія була розроблена[1] Девідом Полом Греггом[en] в 1958.[2][3]

У 1969 році компанія Philips створила відеосистему LaserDisc, яка працювала вже в режимі відбитого світла і мала великі переваги перед способом «на просвіт». MCA та Philips об'єднали свої зусилля та продемонстрували перший відеодиск у 1972 році.

У продаж перший лазердиск надійшов 15 грудня 1978 року в Атланті — через два роки після появи на ринку відеомагнітофонів формату VHS (і за чотири роки до CD, також заснованого на технології LaserDisc). Першим лазердиском, що надійшли у продаж у Північній Америці, був випущений MCA DiscoVision у 1978 році фільм «Щелепи». Останніми — фільми «Сонна лощина» та «Воскрешаючи мерців» компанії Paramount, випущені 2000 року. У Японії було видано ще не менше дюжини фільмів до кінця 2001 року. Останнім японським фільмом, випущеним у форматі LaserDisc, був Tokyo Raiders.

У 1987 році було введено гібрид технологій Компакт-диск та Лазердіск — CD Video. На 12-см диску містилося до 5 хвилин аналогової відеоінформації та 20 хвилин цифрового звуку CD-якості.

Компанія Philips виробляла програвачі, а CD Video видавала диски, але їхня співпраця була не дуже успішною і закінчилася через кілька років. Декілька вчених, які займалися розробкою технології (Richard Wilkinson, Ray Deakin і John Winslow), організували фірму Optical Disc Corporation (зараз ODC Nimbus).

У 1998 році програвачі LaserDisc були приблизно в 2 % американських будинків (приблизно 2 мільйони)[4]. Порівняйте — 1999 року у Японії ця цифра становила 10 %[5].

У масовому секторі LaserDisc повністю поступився місцем DVD, і виробництво дисків застарілого формату і програвачів для них було припинено. Сьогодні формат LaserDisc має успіх лише у любителів, які збирають лазердиски з різними записами — фільми, музика, шоу.

Незважаючи на те, що в Європі LaserDisc так і не набув поширення, корпорація BBC використала його в середині 1980-х в освітньому проєкті BBC Domesday Project, присвяченому 900-річчю англійської Книги страшного суду.

Технічна інформація

[ред. | ред. код]

На відміну від Video CD, DVD та Blu-ray Disc дисків, LaserDisc містить аналогове відео в композитному поданні та звуковий супровід в аналоговій та/або цифровій формі. Стандартний лазердиск для домашнього використання має діаметр 30 см (11,81 дюйма) та склеєний з двох односторонніх покритих пластиком алюмінієвих дисків. Інформація про сигнал зберігається у мільярдах мікроскопічних заглиблень (пітах), вигравіруваних в алюмінієвому шарі під поверхнею. Поверхневий акриловий шар (1,1 мм) захищає їх від пилу та відбитків пальців. Для читання даних з диска застосовується малопотужний лазерний промінь, який через дзеркально-оптичну систему створює тонкий пучок світла (діаметром 1 мкм) на поверхні диска і, відбиваючись, потрапляє на фотодатчик і далі передається як закодований аудіо-/відеосигнал високої щільності відтворення [8].

Так як цифрове кодування (стиснення відео) було в 1978 або недоступне, або недоцільно, застосовувалися три методи ущільнення запису на основі зміни швидкості обертання диска:

  • CAV (англ. Constant Angular Velocity — постійна кутова швидкість (як при відтворенні грамплатівки)) — стандартні відеодиски (англ. Standard Play), що підтримують такі функції, як стоп-кадр, змінене уповільнене відтворення вперед і назад [9]. CAV-диски при відтворенні мають постійну швидкість обертання (1800 оборотів за хвилину для стандарту NTSC (525 рядків) і 1500 оборотів за хвилину для стандарту PAL (625 рядків)), і за один оборот зчитується один кадр. У цьому режимі на одній стороні CAV може зберігатися 54 000 окремих кадрів — 30 хвилин аудіо/відео матеріалу. CAV використовували рідше, ніж CLV, переважно для спеціальних видань художніх фільмів, для бонусних матеріалів та спеціальних ефектів. Однією з переваг цього є можливість переходити на будь-який кадр безпосередньо за його номером. Довільний доступ і функція стоп-кадра дозволили виробникам створювати найпростіші інтерактивні відеодиски, розміщуючи на диску крім відеоматеріалів окремі статичні зображення.
  • CLV (англ. Constant Linear Velocity — постійна лінійна швидкість (як при відтворенні компакт-дисків)) — довгограючі відеодиски (англ. Extended Play) не мають спеціальних можливостей відтворення CAV-дисків, пропонуючи тільки просте відтворення на всіх програвачах Laserdisc, окрім програвачів високого класу, що мають функцію цифрового стоп-кадра. Ці програвачі можуть додавати нові функції, зазвичай не доступні для дисків CLV, такі як відтворення вперед і назад зі змінною швидкістю, і паузу, як на магнітофонах. Поступово уповільнюючи швидкість обертання (з 1800 до 600 об/хв), CLV-диски з постійною лінійною швидкістю можуть зберігати 60 хвилин аудіо/відео матеріалу з кожного боку, або дві години на диску. Фільми тривалістю менше 120 хвилин могли поміститися на один диск, тим самим знижуючи вартість одного фільму і усуваючи необхідність замінювати диск на наступний, що відволікає від перегляду, принаймні для тих, хто володів двостороннім програвачем. Переважна більшість релізів була доступна тільки в CLV (кілька найменувань випустили частково CLV, частково — CAV.
  • CAA (англ. Constant Angular Acceleration — постійне кутове прискорення). На початку 1980-х років через проблеми з перехресними перешкодами на довгограючих лазерних CLV-дисках компанією Pioneer Video було представлено CAA-форматування довгограючих лазерних дисків. Кодування з постійним кутовим прискоренням дуже схоже на кодування з постійною лінійною швидкістю, за винятком того, що CAA відбувається миттєве зниження швидкості при кутовому зміщенні на певний крок, замість поступового уповільнення у стійкому темпі, як при читанні CLV-дисків. За винятком 3М/Imation, усі виробники Laserdisc прийняли схему CAA-кодування, хоча цей термін рідко (якщо взагалі) використовувався на споживчих упаковках. CAA-кодування помітно покращило якість зображення та значно скоротило перехресні перешкоди та інші проблеми стеження.

Звук Перші лазерні диски, представлені в 1978 році, були повністю аналоговими, звук кодувався за допомогою частотної модуляції, але з розвитком формату було додано цифровий стереозвук у форматі аудіо компакт-диска (деякі апарати мали інтерфейс S/PDIF — як оптичний, так і коаксіальний — для підключення зовнішнього ЦАП, а пізніше DTS-декодера), а також і в багатоканальних форматах — спочатку, ще до цифрового звуку Dolby Surround 3/1.0 (міг записуватися в аналоговому та цифровому вигляді і мав зворотну сумісність зі стереосистемами), а потім і в 3/2.1 форматах Dolby Digital (витіснений один апаратний аналоговий канал і зовнішній RF-декодер, що вимагав, з багатоканальним аналоговим або S/PDIF виходом, який іноді вбудовувався в дорогі AV-ресивери тієї епохи) і DTS (аналогічно формату DTS-CD, ця доріжка витісняла ІКМ-стерео, а старими програвачами сприймалася як звичайна ІКМ-стерео доріжка і відправлялася на S/PDIF вихід, якщо такою була).

У 1985 році компанією Pioneer було представлено цифрове аудіо для Laserdisc як подальше покращення CAA-формату. У 1985 році CAA55 був введений загальною тривалістю відтворення з кожної сторони в 55 хвилин 5 секунд, для вирішення проблем з пропускною здатністю при включенні цифрового аудіо була зменшена ємність відеоматеріалу. Декілька найменувань, випущених між 1985 і 1987 роками, були з аналоговою звуковою доріжкою лише через велику тривалість фільму та бажання зберегти фільм на одному диску (наприклад, «Назад у майбутнє»).

До 1987 Pioneer вдалося подолати технічні труднощі і стало можливим кодування у форматі CAA60, дозволяючи збільшити ємність диска в цілому до 60 хвилин 5 секунд. Також випущено лише кілька найменувань, закодованих CAA65, ємністю 65 хвилин 5 секунд відтворення з кожного боку. Остаточним варіантом CAA є CAA70, який міг вмістити 70 хвилин відтворення з кожного боку. Для споживчого ринку цей формат не застосовувався.

Див. також

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Laserdisc

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б U.S. Patent 3,430,966 Transparent recording disc, 1969.
  2. ↑ а б U.S. Patent 3,530,258 Video signal transducer, 1970.
  3. ↑ а б U.S. Patent 4,893,297 Disc-shaped member, 1990.
  4. ↑ New and emerging video technologies: A status report. 29 жовтня 1998. Архів оригіналу за 10 березня 2012. Процитовано 5 жовтня 2007.
  5. ↑ Bittersweet Times for Collectors of Laser Disk Movies. 29 квітня 1999. Архів оригіналу за 10 березня 2012. Процитовано 5 жовтня 2007.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Laserdisc&oldid=43644952